Німецька (континентальна) модель корпоративного управління
Як приклад можна сказати, що у 1998 р. банки володіли прямо 13% акцій корпорацій, крім цього афілійовані з банками інвестиційні фонди володіли ще 10% акцій. У такий спосіб банки і їхні дочірні організації прямо контролювали 23% акцій німецьких корпорацій. Однак одночасно банки голосували по 61% акцій, що їм не належали, але знаходилися в них на довірчому збереженні. Усього банки контролювали 84% голосів по акціях нефінансових корпорацій. У деяких найбільш великих німецьких корпораціях, таких як Siemens, Mannesman, BASF і Bayer, банки контролювали 90–95% голосів. Виключенням є тільки компанія Volkswagen, що дотепер значною мірою знаходиться у власності держави й у якій банки контролюють тільки 44% акцій.
2) У Німеччині найбільша частка акцій кожної корпорації належить іншим корпораціям: корпораційні пакети акцій становлять майже половину всієї власності випущених акцій. Індивідуальні ж інвестори (а їм належить близько 20% корпоративного капіталу) становлять другу за величиною групу пайовиків. Паї цих інвесторів здебільшого мають вигляд сертифікатів на пред'явника, вкладених на зберігання в банки. Тому левова частка (понад 90 %) громадського капіталу в Німеччині належить інституціям, хоча не є їх власністю. У Німеччині володіння акціями є високо концентрованим. У США 95% усіх блоків акцій тримають менш 5% акцій компанії, менш 0,1% усіх блоків — від 25 до 50% акцій компаній. У США в найбільших компаній практично немає блоків, що містили б більш 50% акцій компанії. У той же час у Німеччині тільки 9,5% є блоками з менш чим 5% акцій окремої компанії. При цьому більш 38% блоків містять більш 75% акцій компанії. Більш половини всіх блоків акцій є контрольними пакетами, ще 14% блоків акцій — блокуючими пакетами. Більш ніж 71% акціонерних корпорацій власник контролює більш 50% акцій, причому в 35% акціонерних корпорацій усі 100% акцій належать одному власникові. Інші категорії юридичних осіб характеризуються настільки ж високо концентрованою структурою власності.
3) На відміну від американської одинарної системи (єдина рада директорів, куди входять виконавчі та невиконавчі директори), німецька система правлінь складається з двох органів: наглядової (спостережної) ради
, до якої входять виключно невиконавчі директори (зовнішні особи, що не є менеджерами компанії, це представники зацікавлених груп (кредиторів, партнерів, персоналу) і великих акціонерів), і керівної ради
, що складається лише з виконавчих директорів і яка у веденні бізнесу має широку свободу і гарантовані для цього повноваження, але відповідає за належне виконання наданих повноважень перед наглядовою радою. Обидві ради мають відмінні правові зобов'язання і повноваження.
Наглядова рада зосереджується передусім на тому, щоб справи компанії перебували в руках надійних і компетентних управлінців. Вона контролює роботу правління, призначає членів правління, установлює розмір їхньої заробітної плати і може достроково припиняти їх повноваження. Самим членам спостережної ради заборонено виконувати функції менеджерів у компанії. Крім того, рада відповідає за складання балансу і річного звіту, найважливіші капітальні витрати і виплату дивідендів. Наглядова рада, що ефективно виконує свої обов'язки, збирається на засідання за нормальних обставин порівняно рідко (здебільшого щокварталу), і засідання мають поверховий характер. Втім, у разі потреби наглядова рада може виявити активність.
Керівна рада (правління), у свою чергу, керує повсякденною роботою компанії, розробляє бізнес-стратегію, а його голова є генеральним директором компанії.
Відносини між спостережною радою і правлінням можуть приймати різні форми, у залежності від положень статуту компанії. Дослідники виділяють чотири види взаємин між двома рівнями ради директорів. Приблизно в 15% компаній існує так називана домінуюча спостережна рада, у якому представники акціонерів, будучи більшістю, вибирають Голову ради.
Відповідно до корпоративного законодавства Німеччини, рада директорів компанії, у якій працює 500 співробітників, повинна складатися з спостережної ради (Supervisory Board, Aufsichtsrat) і правління (рада менеджерів (керівна рада), Management Board, Vorstand). У спостережній раді може працювати, у залежності від величини компанії, від 12 до 20 чоловік. У компаніях з числом співробітників від 500 до 2 тис. спостережна рада на одну третину повинна складатися зі співробітників компанії, а в компаніях з числом співробітників більш 2 тис. чоловік — на 50%. Згідно з типовим розподілом близько 30 % місць у наглядовій раді надається акціонерам, 20 % — інституціям, що зацікавлені в діяльності корпорації, крім акціонерів, 50 % — службовцям.
