Становлення й розвиток поняття «корпоративне управління»
У країнах, які називають "розвиненими", корпоративне управління - майже наукова область, найтіснішим образом пов'язана із практикою. У цій області накопичені величезний досвід і знання, майже що готові рецепти, які дозволяють дозволити безліч проблем (автор ні в якій мері не затверджує, що всі проблеми можуть бути вирішені за допомогою готових рецептів, але якщо без додаткових витрат і зусиль будуть вирішені хоча б деякі, це вже добре). Зовсім не обов'язково йти по "особливому шляху" і "винаходити велосипед".
Міжнародний досвід формування моделей корпоративних відносин не однорідний. У світі існують принаймні три зовсім різних моделі, кожна з яких має зовнішні особливості, але, головне, має власну внутрішню логіку й базові постулати. Формування моделей, які представляють на сьогоднішній день комбінацію ділової практики, правового забезпечення й норм корпоративної етики й культури, відбувалося протягом усього XX століття, а їхній розвиток не припиняється й донині.
В Англії, США, Канаді, Австралії повністю домінує англоамериканська модель, що базується на принципі твердого розмежування власності й управління, розвиненому інституті прав власності. В англо-американському трактуванні власник є єдиним власником прав на компанію. Учасники корпоративних відносин у цих країнах зведені до "вузького кола" - власникам, менеджерам і раді директорів. Втручання держави в справи компаній якщо не неможливо в принципі, те досить обмежено.
Історично зложилося, що англійські й американські компанії залучають інвестиційний капітал на фондовому ринку. Більше того, після кризи 30-х у законодавстві цих країн існує ряд норм, по-перше, прямо заборонним комерційним банкам займатися інвестиційною діяльністю, а по-друге, що обмежують можливість фінансових інститутів володіти великими пакетами акцій компаній. У таких умовах фінансові інститути перетворюються в "портфельних інвесторів", що не володіють достатніми можливостями для втручання в поточне положення справ у компанії. Такі інвестори "голосують ногами" - тобто продають пакет при найменших підозрах на можливі майбутні проблеми. Інвестор, що не володіє можливістю контролювати справи в компанії, украй чутливий до доступності інформації, до всяких зовнішніх проявів неблагополуччя, він вкладе гроші в акції тільки тієї компанії, що доведе своє дружнє розташування до нього.
Уже з вищевикладеного стає очевидно, що для компаній украй важливими є зовнішні атрибути гарного корпоративного управління - відкритість інформації, рада директорів, що відстоює інтереси акціонерів і переважно незалежний склад, що має, і так далі. Здавалося б, менеджмент може сховати від власників реальне положення справ? Є одне "але" - немаловажну роль в існуванні англо-американської моделі грає інститут прецедентного права. Більше того, прецедентне право є необхідною умовою для її існування. Воно дозволяє суспільству сформувати розуміння обов'язків менеджменту стосовно акціонерів - власникам. Суспільство, накопичуючи історію прецедентів, формує, таким чином, "повний контракт".
Країни, у яких діє англо-американська система, є найбільш активними гравцями на міжнародних ринках капіталу й намагаються експортувати свою модель як найбільше для них доступн і зрозумілу всюди, куди направляють інвестиції.
Континентальна європейська модель, навпроти, обмежує в правах власників компанії, ставлячи суспільні й державні інтереси вище інтересів власників, втягує в корпоративні відносини різні групи стейкхолдерів , наприклад банки, кредиторів, трудові колективи, профспілки й громадські організації. Не маючи гнучкість прецедентної системи, європейська модель проте досить ефективно здійснює контроль за компаніями за допомогою строгої фінансової звітності перед кредитними інститутами, державного втручання, а також залучення різних груп стейкхолдерів у структуру управління компаніями.
У Європі не відбулося поділу інвестиційних і комерційних банків, крім того, безпосередньо самі банки не обмежені в праві збирати контрольні пакети акцій компаній, ставати практично повноправними її власниками. Традиційним головним джерелом інвестиційного капіталу для європейської компанії є банк. Це не виходить, що фондовий ринок повністю втрачає роль джерела інвестиційних грошей, однак його оборот істотно нижче, ніж в англо-американській системі.
