Стратегічна спрямованість розвитку організації

управляння стратегічний розвиток

Розглядаючи поняття «розвиток», Л.Г. Мельник визначив його як незворотну спрямовану, закономірну зміну системи на основі реалізації внутрішньо притаманних їй механізмів самоорганізації.

Аналізуючи визначення понять «стратегія» і «розвиток», можна прослідкувати тісний взаємозв’язок між ними. З одного боку, вчені, що досліджують проблеми стратегічного управління, розглядають розвиток, як результат реалізації стратегії. З іншого боку, вчені, які розроблять теорію організаційного розвитку, визначають стратегію як інструмент забезпечення розвитку підприємства. В даному випадку можна погодитись з В.С. Єфремовим, що стратегія формує бачення майбутнього розвитку[17;с.4].

На підприємствах, в яких стратегія функціонування відсутня або не чітко сформульована, розвиток носить еволюційний характер. Відповідно, у компаніях, що діють згідно із стратегічним планом, розвиток відбувається революційно. Г. Мінцберг зазначав, що стратегічне управління має місце лише в тих організаціях, які готові йти на революційні зміни [31].

Таким чином, стратегічне управління надає організації спрямованості розвитку, але періодично призводить до організаційних криз. Л. Гейнер сформував модель розвитку організації через послідовність кризових точок. Він виділив п’ять стадій організаційного розвитку. Які відокремлюються між собою організаційними кризами. Шлях підприємства з однієї стадії розвитку в іншу лежить через подолання відповідної кризи даного перехідного періоду.

Основними стадіями розвитку організації є: розвиток, що базується на творчості; розвиток, що базується на керівництві; розвиток, що базується на координації,та розвиток. Що базується на співпраці. У процесі переходу між зазначеними стадіями розвитку компанія повинна подолати кризу лідерства, кризу автономії, кризу контролю, кризу кордонів, кризу довіри. Зазначені стадії розвитку організації формують логічно завершений цикл розвитку, який повторюється. Теорія організаційного розвитку, запропонована Л. Гейнером, підводить до думки, що всі зміни в організації є запрограмованими. Спочатку організаційні зміни обумовлені вибором стратегічного напрямку. Далі відбувається конкретизація функцій і структури управління підприємством, а згодом - децентралізація. Наступним кроком є необхідність розвитку внутрішньо-організаційної кооперації та координації діяльності[13, с 8-11].

Стратегій у підприємств може бути безліч, але всі вони базуються, в основному, на чотирьох стратегічних альтернативах (М. Мескон), це:

1. Обмежене зростання фірми.

2. Зростання.

3. Скорочення.

4. Поєднання будь-яких трьох явищ.

Розглянемо коротко кожну з них.

. Обмежене зростання. Для таких стратегій характерне встановлення цілей від досягнутого рівня, скоригованого з урахуванням рівня інфляції. Дану альтернативу застосовують звичайно в зрілих і стабільних організаціях, а також у фірмах зі статичною технологією.

. Зростання. Стратегія зростання здійснюється шляхом значного щорічного підвищення рівня короткострокових і довгострокових цілей над рівнем показників попереднього року. Зростання може бути внутрішнім і зовнішнім. Внутрішнє характеризується розширенням асортименту товарів і обсягом їхнього випуску. Зовнішнє - може бути виражене у суміжних галузях у формі вертикального горизонтального зростання. Зростання може приводити до утворення конгломератів, тобто до об’єднання фірм у ніяк не пов’язаних галузях виробництва.